Ранок

Чомусь подумала, що на Вкурсі загалом більше негативних постів, ніж позитивних. Мабуть, тому, що негативні емоції сильніші. Або тому, що, як писав Е.М. Ремарк: «Про щастя можна говорити хвилин п'ять, не більше. Тут нічого не скажеш, крім того, що ти щасливий. А про нещастя люди розповідають ночі безперервно».

Тому сьогодні, на відміну решти моїх не дуже радісних записів, цей буде трохи веселіший і, як завжди, особистий.)

Зараз шоста ранку, а я не можу змусити себе трішки поспати. За вікном — Тернопіль, я щойно бачила дивовижний схід сонця. Сусідки по кімнаті ще сплять, тому познайомимося трішки пізніше. Чи то я радію, що вперше в житті до мене ніхто не чіплявся ні на вокзалі, ні в потязі, чи то три з'їдені напередодні снікерси підвищили рівень серотоніну, але в мене правда гарний настрій. Дорога була легкою, у маршрутці Суми-Київ показували більш-менш цікавий і довгий серіал, який ми так і не встигли додивитися за 5 годин. Правда, мені постійно здавалося, що на мене всі дивляться, але зрештою списала це чи то на манію переслідування, чи на завищену самооцінку, чи на МНРівську футболку. У потязі познайомилася з дівчиною з Києва, яка теж стафер на Кактусі, тому було веселіше і не страшно. Таксист був милий, але я чомусь боялася, що він кудись не туди нас везе (мої сумніви зросли, коли ми побачили дуже гарний будинок і ворота). Ну не звикла я до таких сучасних студентських гуртожитків. Надто ж він уже відрізняється від мого. У моїй кімнаті є навіть балкон, а з вікна видно якийсь… ліс?

До першої години можна байдикувати. Я сподіваюся таки поспати трішки, бо день має бути напруженим. Завтра день народження в подруги, ще один привід для радості. Але я радітиму ще більше, коли нарешті по-людськи поїм. З обіду минулого дня в моєму меню — три снікерси і львівський шоколад. Смачно, але шкідливо.

Висновок: я задоволена і трохи знервована. Цікаво, що буде далі?