Про страх, людяність і полярність людей
Сьогодні зранку на Університетській бачила, як чоловіку стало погано. Він різко впав, з'явилися судоми і піна з рота. Одразу ж вирішила, що це напад епілепсії. Я уявлення не маю, що робити в таких випадках. Викликала «швидку». Мене тричі перепитали, чи чоловік не п'яний. Мабуть, до п'яних інші вимоги… Повз проходили люди, які час від часу зупинялися і питали, що сталося.
— А ти його знаєш?
— Ні.
— А чому ти тут стоїш?
— Чекаю на «швидку».
— Аааа. Ясно.
Через пару хвилин зупинився якийсь міліціонер. Попросив у офіціанток з «Сан Ремо» води і сухих серветок та вмив хворого. Перехожі чомусь думали, що це серцевий напад і пропонували якісь краплі, спрей… Вперто намагалися з'ясувати, що в чоловіка болить. Він нічого не відповідав. Увесь цей час я рахувала хвилини, доки приїде «швидка». Я ніби і розуміла, що такі напади у епілептиків часто трапляються і скоро минають, але раптом подумала, що лікарі не встигнуть. Я ж могла і помилятися з діагнозом. Я за себе так ніколи не боялася. Мабуть, добре, що я покинула медичний. Яким би я була лікарем? Я ж абсолютно розгубилася і не знала, чим допомогти.
Ще через кілька хвилин міліціонер сказав, що йому треба на роботу, він уже і так запізнюється…
— Сонце, ти ж побудеш з ним? Мені треба їхати. (Він чомусь постійно називав мене «сонцем».)
8:38. Приїхала «швидка». Ці 15 хвилин були для мене вічністю. За цей час напад минув і медична допомога не дуже була й потрібна. Хотіли відвезти його додому (якась жінка сказала адресу), але він дав зрозуміти, що вдома нікого немає.
— А жінка? А діти? Де твої діти? Чому вони не вдома? Де діти питаю? Ти глухий?
Вирішили відвезти в лікарню. Чоловік опирався. Його таки впихнули в машину.
— Не кричіть на нього, будь ласка. Йому ж і так погано, — сказала молода дівчина-офіціантка. Було видно, що їй дуже жаль його.
Мимоволі подумала, що одна з лікарів дуже нагадує ту, яка приїжджала на виклик до мене. Можливо, здалося.
Потім офіціантка почала мені дякувати. Чужа людина, яка не знає цього чоловіка, дякувала мені за те, що я була поряд. А кількома хвилинами раніше мене питали, чому я там стою…
Переживань зранку було забагато. І висновків теж. Люди настільки полярні… так сильно відрізняються… Для себе вирішила, що обов'язково треба після свят піти на заняття першої медичної допомоги. Я покинула медичний інститут, зараз вивчаю «Основи медичних знань» в університеті… Мабуть, від долі не втечеш. Треба таки навчитися. Може, є якесь вище призначення, ніж вчити Аракіна?
P.S. Вдома прочитала, що «епілептичні припадки відбуваються з порушеннями сприйняття, емоційного стану і супроводжуються страхом. Найчастіше після закінчення нападу хворий абсолютно не пам'ятає, що з ним тільки що відбувалося. В цьому випадку не втручайтеся в дії хворого. Не робіть взагалі нічого, не спілкуйтеся з ним, лише постарайтеся мовчки захистити від ймовірної можливості нанесення собі реальної шкоди.» Мовчки. Не треба було кричати. Може, він зовсім не «глухий»?
— А ти його знаєш?
— Ні.
— А чому ти тут стоїш?
— Чекаю на «швидку».
— Аааа. Ясно.
Через пару хвилин зупинився якийсь міліціонер. Попросив у офіціанток з «Сан Ремо» води і сухих серветок та вмив хворого. Перехожі чомусь думали, що це серцевий напад і пропонували якісь краплі, спрей… Вперто намагалися з'ясувати, що в чоловіка болить. Він нічого не відповідав. Увесь цей час я рахувала хвилини, доки приїде «швидка». Я ніби і розуміла, що такі напади у епілептиків часто трапляються і скоро минають, але раптом подумала, що лікарі не встигнуть. Я ж могла і помилятися з діагнозом. Я за себе так ніколи не боялася. Мабуть, добре, що я покинула медичний. Яким би я була лікарем? Я ж абсолютно розгубилася і не знала, чим допомогти.
Ще через кілька хвилин міліціонер сказав, що йому треба на роботу, він уже і так запізнюється…
— Сонце, ти ж побудеш з ним? Мені треба їхати. (Він чомусь постійно називав мене «сонцем».)
8:38. Приїхала «швидка». Ці 15 хвилин були для мене вічністю. За цей час напад минув і медична допомога не дуже була й потрібна. Хотіли відвезти його додому (якась жінка сказала адресу), але він дав зрозуміти, що вдома нікого немає.
— А жінка? А діти? Де твої діти? Чому вони не вдома? Де діти питаю? Ти глухий?
Вирішили відвезти в лікарню. Чоловік опирався. Його таки впихнули в машину.
— Не кричіть на нього, будь ласка. Йому ж і так погано, — сказала молода дівчина-офіціантка. Було видно, що їй дуже жаль його.
Мимоволі подумала, що одна з лікарів дуже нагадує ту, яка приїжджала на виклик до мене. Можливо, здалося.
Потім офіціантка почала мені дякувати. Чужа людина, яка не знає цього чоловіка, дякувала мені за те, що я була поряд. А кількома хвилинами раніше мене питали, чому я там стою…
Переживань зранку було забагато. І висновків теж. Люди настільки полярні… так сильно відрізняються… Для себе вирішила, що обов'язково треба після свят піти на заняття першої медичної допомоги. Я покинула медичний інститут, зараз вивчаю «Основи медичних знань» в університеті… Мабуть, від долі не втечеш. Треба таки навчитися. Може, є якесь вище призначення, ніж вчити Аракіна?
P.S. Вдома прочитала, що «епілептичні припадки відбуваються з порушеннями сприйняття, емоційного стану і супроводжуються страхом. Найчастіше після закінчення нападу хворий абсолютно не пам'ятає, що з ним тільки що відбувалося. В цьому випадку не втручайтеся в дії хворого. Не робіть взагалі нічого, не спілкуйтеся з ним, лише постарайтеся мовчки захистити від ймовірної можливості нанесення собі реальної шкоди.» Мовчки. Не треба було кричати. Може, він зовсім не «глухий»?
7 коментарів