Майбутнє - минуле

Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики.
Отто фон Бісмарк

У школі в мене була дуже хороша вчителька. Вона 10 років викладала в мене англійську. Уже чотири роки минуло, відколи я закінчила школу, а ми й досі хороші друзі. Вона завжди вірила в мене ще більше, ніж будь-хто, навіть більше, ніж я сама, завжди була на моєму боці, коли мама сварила мене за якісь дрібниці, саме вона допомогла мені поїхати в Чернівці… Саме завдяки їй я люблю спеції, експериментувати з чаєм і хочу навчитися готувати так смачно, як і вона…  Мене завжди дивувало, як вона знає стільки всього з географії, історії, біології, хімії… На кожне питання у неї була відповідь. Я слухала її розповіді і мріяла стати такою, як вона.

Коли приїжджаю в Суми, часто заходжу в гості. Вчителька завжди пригощає мене чимось смачненьким, незвичним і обов’язково корисним для здоров’я. Ми п’ємо чай з домашнім вишневим пирогом і говоримо про все на світі. Іноді позичаю в неї якусь книжечку, хоча насправді не розділяю її любові до Діккенса (він для мене трохи нудний), але обоє з задоволенням читаємо Джека Лондона. А цього літа таки попрошу  ту німецьку книжку про Че Гевару.

Час від часу на мене злісно поглядає кіт, який сердиться, що я сиджу в його кріслі, і ніколи не дозволяє себе гладити. У тому домі господар він, а я нахабно порушила його спокій. Декілька разів я намагалася з ним подружитися і навіть подарувала йому сардини на п’ятнадцятий день народження, та цей жест не спрацював. Такого кота так легко не завоювати.

Минають години… Час летить так швидко, що я не помічаю навіть, що вже перша ночі і пора повертатися додому. Нечемна така гостя. Прощаємося з обіймами і теплом у серці.

 
У вересні почнеться практика в школі. Зараз важливо визначити для себе, яким має бути вчитель. Боюся, що не зможу бути суворою і вимогливою, що не знайду спільної мови з учнями чи що розчаруюся в собі і цій професії. Усе, чого я зараз хочу від життя, — подорожувати, рятувати черепах  і викладати. Врешті-решт, у моїх жилах тече вчительська кров.

На останній парі з методики викладання іноземної мови викладачка сказала так: «Я бажаю вам пишатися тим, що ви вчителі. Ви маєте величезний запас того, чим можете поділитися. Я бажаю вам, щоб ваші учні були щасливими, що саме ви в них викладаєте.»

Викладачі діляться не лише знаннями, а й новими ідеями, настроєм, ставленням до людей і до життя. Так важливо бути не лише розумними, але й людяними, адже ті години лекцій чи семінарів часом можуть змінити все життя. Викладач може запалити бажання вивчати предмет або назавжди вбити його, похитнути віру в справедливість і навіть впливати на самооцінку. Трапляються викладачі, на чиїх парах хочеться літати, іноді – спати, є і дуже сміливі, які не бояться нікого і нічого, навіть Бога. А є викладачі, при зустрічі з якими завжди посміхаюся. Саме завдяки їм я так люблю свій факультет, хоч і мрію колись спалити Володимира Дмитровича (головного чоловіка в моєму житті).

Іноді мені стає важко від того, що моя вчителька так багато від мене очікує. Дуже боюся її розчарувати. І трохи ревную, коли вона з захопленням розповідає про малих дітей, яких навчає зараз. Це ж я її улюблена учениця.

Одного разу, коли я розповідала їй про хлопця, який мені дуже подобався, то сказала, що він дуже розумний. Мені тоді здавалося, що це найважливіша риса. Я і досі люблю розумних людей. Але вчителька відповіла: «Розум — це не так вже й важливо. Головне, щоб людина була хороша.» Треба частіше згадувати ці слова, особливо, коли наступного разу обиратиму причину безсонних ночей і ромашкових компресів зранку. Адже раціональні чоловіки не люблять ірраціональних дівчат. Та врешті-решт це неважливо. З хорошими людьми ромашка не потрібна.