Good intentions, but...

Останнім часом в інтернеті все частіше можна побачити різноманітні заклики допомагати один одному, бути добрими і т.д. Та чи буває так, що доброти забагато? Адже все, що занадто, зазвичай шкідливо.

Я зараз в Кишиневі. Волонтер у дитячому таборі, який почнеться лише завтра. Чотири дні я відпочивала і насолоджувалася життям. У мене все частіше складається враження, що я не працювати приїхала, а на курорт. Працівники організації, інші волонтери, монахині, охоронець і навіть таксисти до мене супер добрі і роблять все, щоб полегшити мені життя. Я маю всього вдосталь, мені тут дуже спокійно і затишно, за що я всім цим людям дійсно вдячна. Та мене не покидає думка, що я цього всього не заслуговую. Я в житті зустрічала багато добрих людей, але аж таке зі мною вперше і я не знаю, як сприймати таку люб’язність. Я ж приїхала працювати в таборі і розраховувала, що в мене майже не буде вільного часу і я падатиму з ніг від втоми. Можливо, так і буде, коли почнеться сам табір, хоча сумніваюся. Чомусь здається, що інші волонтери все одно візьмуть на себе більшу частину обов’язків. Знову ж таки, щоб полегшити життя мені. Впевнена, що вони бажають мені лише добра, але я хочу бути корисною! Хочу працювати, робити щось і почуватися потрібною. Не принцеса ж я якась, що всі тільки й намагаються мені догодити. Дайте мені якусь роботу!

Але всі ці люди не можуть перевершити мою сусідку по кімнаті. Вона теж волонтер, з Румунії. Хороша, привітна, ввічлива жінка, від якої мені хочеться тікати подалі. Справа в тому, що вона до мене занадто добра. Я здорова молода дівчина і цілком можу сама помити посуд, зробити собі бутерброд чи розрізати навпіл помідор. Не треба вставати серед ночі, щоб принести мені води, коли я хочу пити (ну навіщо, навіщо я зізналася їй в цьому?), я можу і сама це зробити, адже живу біля кухні. Коли я не виспалася і зранку була дуже сонною, мене цілий день катували питаннями, що в мене сталося і чому я така сумна. Серйозно, хто ж таке витримає? Жодні мої запевнення, що все добре, не переконали її. І мене страшенно бісить, що треба тричі повторювати, що так, можна вимкнути світло, ні, мені воно не потрібно, так, серйозно, будь ласка, вимикай на здоров’я, усе добре, так, я дійсно не проти. Доки все це пишу, відчуваю жахливі муки совісті, що я така невдячна і взагалі така погана людина. Можливо, я просто не звикла до такого. Та і хто звик? Мені більше подобається бути самостійною і незалежною. Не потрібна мені аж така опіка.

Півбіди, що така люб’язність мене втомлює, так ще треба  бути чемною і доброю у відповідь. Ну як я можу відмовити їй у чомусь, якщо вона така добра до мене? Як виявилось, можу. Якщо я не хочу гуляти з нею ввечері, а хочу читати/спати/їсти чи просто побути самій, то я у більшості випадків зроблю те, що хочеться мені. І ось в такі моменти я знову відчуваю, яка я бездушна істота. Ні, я допомагаю їй у всьому, ділюся чимось смачненьким, намагаюся бути ввічливою і милою, але доти, доки це не надто обтяжує мене. Досить важко keep calm, коли тебе не розуміють. І я зараз не про мовний бар’єр (вона погано говорить англійською, а я не знаю румунської), а про щось глибше. Її англійську я розумію з півслова, але чому вона не хоче зрозуміти, що найкраще, що вона може зробити для мене, це залишити в спокої? Жодні слова тут не зарадять. Можливо, здоровий егоїзм – це не так і погано?

Я не заперечую, що треба бути людяними, але не завжди треба лізти туди, куди вас не просять. Мені здається, що набагато корисніше було б навчитися просити про допомогу, коли це дійсно потрібно, і правильно реагувати на такі прохання. І набагато ефективніше, ніж спроби врятувати всіх від усього. Парадокс, але з моєю сусідкою в гуртожитку мені на диво комфортно. Не обходиться без конфліктів, але мені імпонує, що вона завжди каже прямо, коли їй щось не подобається (і в такому разі про це знають всі). Немає цієї надмірної самопожертви. У якомусь блозі прочитала, що жертви лише шкодять стосункам. Будь-яким.

Можливо, справа в мені. Та і взагалі в людях. Егоїстом бути легше, ніж альтруїстом, страждати легше, ніж бути щасливим… Саме тому дівчата так часто закохуються в поганих хлопців. Коли занадто солодко, це набридає. А страждати завжди цікавіше. Вибух емоцій, якась різноманітність (страждати ж можна щоразу з іншої причини і знаходити все новий привід на когось ображатися.) Звикати до поганого — унікальна особливість людської душі. Та і кажуть же, що випробування роблять нас сильнішими. Чого можна навчитися, який досвід отримати, коли про тебе так дбають? Хіба що як бути ніжними і беззахисними. Навряд чи це знадобиться в життті.

Може, у тому й проблема українців, що ми занадто добрі? Потрібно навчитися адекватно відповідати на зло. Правило «другої щоки» принесло нам більше шкоди, ніж найзліші вороги. Час уже навчитися любити свою країну. Святослав Вишинський якось сказав, що любов по своїй суті егоїстична. То пора б вже проявити цей егоїзм. Мені багато разів доводилося бачити в соцмережах, що українці засуджують тих, хто радіє трупам ворогів, адже ми в першу чергу люди і будь-яка смерть – це жахливо і щось в тому ж дусі… Я не поділяю таку точку зору. Якщо хтось не помітив, в країні війна. Якщо жертви з боку ворога допоможуть врятувати своїх людей, я готова до цього. Зараз не той випадок, коли «головне не перемога, а участь».

Так, я таки жахлива людина.