він/вона/вони

Мова не може існувати в ізоляції і є індикатором усіх соціо-культурних і політичних процесів, що відбуваються як на національному, так і на глобальному рівнях. Проаналізувавши ту чи іншу мову, можна зробити певні висновки і про її носіїв. Протягом останніх декількох років серед англомовних лінгвістів тривають дискусії щодо гендеру в сучасній англійській мові, у якій категорії роду взагалі не існує, а стать виражається лише лексичними чи словотвірними засобами. Усе частіше в англійській мові можна помітити тенденцію відмови від гендерно маркованих слів і їх заміну нейтральними: police officer замість policeman, flight attendant замість stewardess, videographer замість cameraman і т.д. У блогах відомих лінгвістів не вщухають дискусії щодо запровадження нового займенника they, що вживався б в однині і був гендерно нейтральним. Писати щоразу "he or she", «he/she», «s/he» або "(s)he" суперечить принципу мовної економії, та і досі незрозуміло, як же це вимовляти. Займенник they міг би вирішити цю проблему, а також проблему ідентифікації трансгендеру, що не асоціює себе ні з чоловічою, ні з жіночою статтю.

Подібні модифікації свідчать про відкритість і демократизацію в англійській мові, а також вказують на відповідні настрої в суспільстві. В українській мові і досі ж вживають чоловічий рід у випадках, коли стать не вказана, а студентки факультету іноземних мов зазвичай перекладають подібні речення, як ті, що стосуються чоловіка-виконавця дії. Про ставлення чоловіків до жінок в Україні свідчить той факт, що чоловіки (sic) вже почали вказувати жінкам, як саме жінкам поводитися в жіночому русі за жіночі права; викладачі в медичному інституті не хочуть ставити студенткам «відмінно» лише тому, що «жінка не може так добре вивчити анатомію, як чоловік»; а під час обговорення відео про принизливий образ жінки в медіа самі ж студентки стверджують, що це суто американська проблема, а в Україні з цим все гаразд. Мені іноді здається, що або я, або інші люди живуть у паралельній реальності.
 
Коли ж на факультеті іноземних мов у присутності шістдесяти студенток, викладачів жіночої статі, зав. кафедри (теж жіночої статі) якийсь професор з Києва дозволяє собі на лекції сексистські жарти і коментарі, що принижують жінок, то в такі моменти мої почуття можна виразити лише емоційно забарвленими словами, неприйнятними на «Вкурсі.Ком». І незрозуміло, що в мене в той час викликало більше відрази: зверхня поведінка того індивіда, нульовий рівень поваги до аудиторії чи реакція студенток, що лише сміялися з подібних жартів, а деякі навіть погоджувалися з подібними коментарями. Жінко, у твоєму ж місті у твоєму рідному університеті на твоїй же парі якийсь гість з Києва годину двадцять тебе принижує, а в тебе це викликає лише сміх і бажання сподобатися кривднику? Що це за стокгольмський синдром?

Чоловік, який має почуття власної гідності, ніколи не буде самостверджуватися за рахунок жінки. Якщо приниження жінок — єдиний спосіб довести самому собі, що ти хоч на щось здатний, саме час звернутися до психотерапевта. Коли ж чоловік піднімає собі самооцінку за рахунок того, скільки жінок він зможе в себе закохати, скільки «дуреп за мною бігає» і скільком зможе вказати, що вони хоча б інтелектуально від нього на декілька сходинок нижче, я це прирівнюю до побиття жінки, адже мотиви ті ж самі — комплекс неповноцінності. Після спілкування з подібними людьми я хочу єдиного — прийняти душ.


François Miville-Deschênes. «Oracle».