Чернівці культурні: місія нездійсненна?
Про Чернівці культурні, туристичні, архітектурні.
Нещодавно в Чернівці приїжджали мої знайомі сумчани. Питали, що то в нас за вулиця така, що «по ній ніби танк проїхав». Здогадуєтеся, яка? Жалілися, що до 10 ранку зачинені всі заклади харчування, тому довелося снідати бананами (сніданок справжнього чоловіка). Питали, де можна скуштувати буковинську кухню. А в мене в голові лише «Львівські пляцки», «Львівська майстерня шоколаду», «Віденська кав’ярня», ірландський паб «Дублін»…
Якось разом з подругою вирішили відвідати музей імені Ольги Кобилянської. Ми наївно думали, що музей поетеси має знаходитися на вулиці, названій на її честь. Слава Інтернету і GPS, які проливають світло в голови таких безграмотних уже-майже-не-студенток! Ніколи не питайте чернівчан, де знаходиться цей музей. У мене склалося враження, що якби не вулиця Кобилянської, ніхто б навіть не знав це прізвище. Через півгодини ми таки дісталися місця. (Що? Ми не місцеві, нам можна). Біля будинку так затишно і пахне піонами. Усередині тихо, усюди – речі Ольги Кобилянської: книжки, одяг, листи… Найбільше привернула увагу заколка для волосся. Якось наближає до реальності. Починаєш розуміти, що це не міф, не історія, не чергова постать зі шкільної програми, а проста жінка, яка так само, як і я, причесувалася кожного ранку, дивлячись у дзеркало, і бажала бути гарною. Нас постійно переслідувала думка, що приміщенню не вистачає життя. Хоч музеї – і відображення історії, але ж історії колись живих людей. Реконструювати будівлю, додати відео та аудіо, зробити більше вказівників на вулицях і більше інформації про музей… За моїм вікном двадцять перше століття, і я хочу, щоб це місце стало популярним не лише серед школярів, яких примусово привели сюди шкільні вчителі.
Бачили «Літературний целанівський центр?» Своєрідний культурний центр Чернівців, місце проведення багатьох заходів у рамках фестивалю «Meridian Czernowitz», між іншим. «Меридіан» витрачає тисячі євро на літературу сумнівної якості, на виступи Нільсена і презентації талановитих молодих поетів, а на відновлення фасаду будівлі не вистачає грошей?
Чому б не відреставрувати будинок по вул. Саксаганського, 3, де народився Пауль Целан? Чи хоча б перемістити меморіальну дошку на потрібне місце?
Відвідала пару лекцій в рамках проекту «Мертві поети оживають». Такі натхненні студенти це роблять! Маю надію, вони таки втілять в життя їхній літературно-архітектурний проект, а Чернівці нарешті належним чином вшанують людей, які так багато віддали цьому місту.
Я так люблю Чернівці за їхню історію, за архітектуру, за бруківку після грози, за запах кави на вуличках і за постійне відчуття причетності до чогось вищого, вічного, справжнього, коли раптом знаходиш будинок, де хтось геніальний жив, творив, сміявся і плакав. Перехожі проходять повз, заклопотані своїми справами, і не знають твоєї таємниці, що ти на мить стрибнув у минуле. Я хочу, щоб туристи відчули те саме, щоб студенти, які 4-5 років живуть тут, знали, що Кобилянська — поетеса, а не вулиця, що Чернівці — дім талановитих письменників, а не лише калинівський ринок, що не Львовом єдиним, що тут — не «маленький Париж/Відень/Венеція», а щось своє неповторне і прекрасне, а «місто, де варто жити,» — не лише надпис на білбордах, а реальність.
19 коментарів
Невідповідність між славним минулим міста і його сьогоденням, зокрема міф про Ч. « де недільний день починався з Шуберта, а закінчувався дуеллю, де тротуари підмітали букетами троянд, і де книгарень було більше, ніж кав'ярень...» вдало «обстібав» буковинський письменник Василь Кожелянко в романі «Срібний павук». Там двірник, що
прибіг на заклик жандарма, щоб прибрати купу кінських кизяків біля монумента Унурій ( аналог Арки Дружби народів часів Румунії в Чернівцях) за відсутності мітли, підмітає їх жмутком зірваних з клумби здичавілих троянд.
Діалог 2-х героїв, що спостерігали за цим процесом:
— А через кілька десятків років складеться легенда, що, мовляв, Чернівці — це таке дивовижне місто, таке екзотично-романтичне, таке артистично-вишукане, що там
навіть двірники підмітають хідники трояндами…
Гельмут здивовано поглянув на Кароля і буркнув:
— Я цю дурницю уже десь чув.
Ми скільки завгодно можемо пишатися Целаном, Кобилянською, Івасюком, Миколайчуком ( список можна продовжувати ), архітектурою часів Австро-Угорщини і т.д., але поки нічого не зміниться в свідомості більшості мешканців, а в першу чергу чиновників, що займаються питаннями туризму в краї, Ч. так і залишаться, як написав у своєму блозі «Гастрономічний Львів» О.Пономаренко селом з італійсько-португальськими батьківськими грошима. На жаль.
(Почесний консул Австрійської Республіки в Чернівцях Сергій Осачук)
По-перше, жодних претензій конкретно до Андрія я не висувала. Ні у цій публікації, ні навіть тоді, коли він перейшов на особисті образи вперше. Так само, як і конкретно до когось з організаторів фестивалю «Meridian Czernowitz». У тих трьох реченнях, на які, очевидно, звернув увагу лише Андрій, я писала про конкретну проблему, — недоглянутий фасад будинку. Оскільки «Літературний целанівський центр» став уже своєрідною візитівкою фестивалю, варто було б подбати про його зовнішній вигляд. Мені подобається, як приміщення змінилося всередині порівняно з минулим роком, і я, як мешканка міста і відвідувачка фестивалю, хотіла б побачити такі ж зміни і ззовні. Про що і написала в свій особистий блог.
Що стосується літератури, то в мене інші смаки і деякі автори та їхні твори мені відверто не подобаються. Це стосується лише певних людей, зокрема і славнозвісного Нільсена, про що я написала знову ж таки в своєму особистому блозі. Але Андрій вважає, що я не маю жодного права критикувати літературу, оскільки я не філолог (тобто не такий філолог, як йому подобається). На його думку, літературними критиками можуть бути лише вихованці кафедри зарубіжної літератури. І фізики, очевидно, бо Андрій нещодавно написав рецензію на книжку Вікторії Дикобраз. Зауваження щодо того, що епатаж і перевдягання в сукні допомагають краще осягнути глибину творів Нільсена, не справили на мене належного враження, тож Андрій вирішив перейти на особисте.
Що ж стосується коментарів, що я лицемірка, і що Андрій не радий, що я є в колі його знайомих, і що «тепер в списку людей, які тебе не переварюють +1», то цілком і повністю визнаю, що ніхто не зобов'язаний мене любити чи зі мною спілкуватися. Якщо я вже така неприємна Андрію, для початку можна припинити мені писати.
У відповідь на все це мені теж дуже хотілося обмінятися люб'язностями з Андрієм в такому ж дусі, тим більше, що я людина емоційна. Але я визнаю право кожного на помилку і готова забути все це в обмін на публічні вибачення від Андрія (в унісон привселюдним образам).
да!