Р.А.

Рома ніколи не був для мене Ромою. Завжди лише Атаманюком. Вперше я зустріла його в таборі, на «Січі». Мені було шістнадцять. І я завжди його боялася. Він був таким суворим, але завжди дуже справедливим. А якось ми їхали в Крути на День пам'яті і Атаманюк розповідав про навчання, про те, як вчить англійську, про сім'ю… Якось в лісі в новорічну ніч питав мене про Чернівці і чи тут гарно… Ми не були друзями, швидше товаришами. Я надзвичайно його поважала. Так сильно, наскільки це лише можливо. Відколи я в Чернівцях, не бачила його вже кілька років. З соцмереж дізналася, що він пішов воювати, як і багато моїх знайомих сумчан. Хвилювалися, допомагали, чим могли. А тут в Фейсбуці побачила фото, а лише потім підпис до нього: 

"Герої не вмирають!
Під Донецьким Аеропортом загинув наш побратим, чудовий хлопець, надійний друг — сумчанин Роман Атаманюк.
Він воював у 93 ОМБр, на їхню бойову позицію прилетіла ворожа міна, Роман загинув на місці, його напарник отримав тяжкі поранення.
Пам'ятаймо п'яту точку з декалогу українського націоналіста:
Пімсти смерть Великих Лицарів!
Героям Слава!"

Усе, що я знаю про цю людину, це що він був справедливим. Завжди. А ще принциповим і справді мужнім. Читаю коментарі під постом про його загибель і відчуваю, як усім болить. І мені болить. Сьогодні Суми у жалобі. Київ у жалобі. Його рідні, друзі і побратими у жалобі. Я не знала кращої людини, ніж Роман Атаманюк. Такі люди не мають помирати на війні. Не в двадцять п'ять. 

По-справжньому можна втратити когось лише тоді, коли він помер. А всі ці сварки і непорозуміння — то такі дурниці. Як мало в нас часу… ніхто навіть не знає, наскільки мало. Цінувати те, що є. Цінувати тих, хто є. Друже бунчужний, дякую за науку!