У спальні з генієм

Сьогодні я бачила смерть. Смерть, що застигла в одній позиції на 134 роки. Смерть, вигляд якої перекрив мені дихання на пару секунд. На пару хвилин. Так студенти-медики вперше бачать трупи в анатомічній залі. Спочатку бояться навіть поглянути на них, а з часом – обідають у їхній присутності, тримаючи в одній руці пиріжок, а в іншій – пінцет (у кращому випадку). Та тіло в цій труні зовсім не схоже на втомлені й замучені студентами мертві тіла з медичного інституту. Якби не руки, на яких час незграбно залишив свій слід, то я подумала б, що цей чоловік живий. Мені все здається, що він ось-ось підніметься з ліжка і заговорить до мене. Чекаю.

Сьогодні я приїхала привітати Миколу Івановича з 205-м днем народження. Не знаю, правда, чи прийнято вітати з народженням тих, хто вже більше століття бачить вічні сни. Що там говорять про це в правилах етикету? Чи в такому разі рахують не роки життя, а кількість ребальзамувань? Тоді йому вже дев’ять. Не ювілей. І можна прийти без подарунка. Чи думав Пирогов, що отак лежатиме стільки років в усипальні, а до нього в гості ходитимуть юні дівчата? Близько тридцяти років тому на цьому місці стояла моя мама, тепер прийшла і я вперше побачити живу забальзамовану легенду. Олександра Антонівна, дружина хірурга, не хотіла так швидко прощатися з чоловіком, тож попросила петербурзького лікаря Д. Виводцева набальзамувати тіло померлого. Ефект мав тривати чотири місяці, а в результаті – це унікальне світове явище тривалістю в 134 роки. Слухаєш цю історію і мимоволі замислюєшся, чому ж завдячувати такому чуду – науці чи коханню? Закоханих так просто не розлучити.

Коли питаю вінничан, як пройти до садиби Пирогова, зазвичай помічаю на обличчях розгублення і здивування. Це місце не надто популярне серед місцевих, хоч колишній власник садиби був генієм, подібного якому ніколи до і ніколи після не бачив світ. Мабуть, тутешніх відвідувачів мало саме тому, що Миколу Івановича сприймають, як чергову постать з хрестоматії, а його досягнення здаються такими само собою зрозумілими і такими звичними для людини ХХІ сторіччя, що навіть не варті уваги. Пирогов отримав світову славу, свій власний музей, церкву і пам’ятники, а в його честь перейменували вулиці, лікарні й університети. Отже, він досягнув саме такого етапу, після якого неодмінно забувають, що ця людина дійсно існувала. Після такого навіть Штірліц виглядає більш реальним, а побутові історії про знайомих – хто одружився, а хто розлучився, – здаються цікавішими, ніж досягнення військово-польової хірургії.

…За вікном ніч, а я все не можу заснути. Притуляюся щільніше до батареї, щоб зігріти замерзлі ноги, а щоб хоч чимось зайнятися, пригадую кола кровообігу. Овечок рахувати не хочеться (вони давно вже сплять), тож навмання блукаю холодними пальцями по тілу, зупиняючись на тих ділянках, де особливо тепло і пульсує кров. Спочатку торкаюся шиї, згодом пальпую a.subclavia, опускаюся нижче до грудей і слухаю, як б’ється серце; нарешті ковзаю рукою вниз в напрямку до живота. Зупиняюся. Так, це воно. Pars abdominalis aortae. Саме про черевну аорту писав Пирогов у своїй докторській дисертації, яку захистив, коли був того ж віку, що я зараз. «Является ли перевязка брюшной аорты при аневризме паховой области легко выполнимым и безопасным вмешательством?» Двадцять два! Мені вже двадцять два. Спати і далі не хочеться…

Пирогов уперше в історії використав ефір для знеболювання при хірургічних операціях, я ж застосовую вино для знеболювання душі. Він сортував поранених, я – шкарпетки, він створив атлас топографічної анатомії, вивчаючи заморожені трупи, я ж згадую про останніх лише тоді, коли відкриваю морозилку. Пора готувати борщ. Цікаво, чи змогла би я вбити курку?

У нього стільки досягнень, що вистачило б ще на пару життів. Натомість мені говорять, що знак I♥Vinnytsia більше вартий уваги, ніж усі прогресивні відкриття, здійснені одним лікарем, який понад усе любив медицину і людей. Прийшли нові відвідувачі (сьогодні ж безплатний вхід), тож я тихенько прощаюся і надсилаю віртуальні повітряні поцілунки. На вулиці сніг, я глибоко вдихаю прохолодне повітря і ніби прокидаюся від сну. Тут – життя. Обіцяю собі повернутися знову через кілька десятків років, а зараз – поспішаю купити улюблений зефір і гуляти вечірнім містом, посміхаючись усім трамваям і тролейбусам, що прямують до Вишеньки.