Інтернет і personal boundaries

У психології усе частіше говорять про таке поняття, як personal boundaries (рос. – личные границы). В україномовних джерелах це часто перекладають, як особисті межі/кордони, хоча загалом в Україні  термін не увійшов до активного вжитку психологів, а переважна більшість статей  на цю тему – не самостійний аналіз і рефлексія проблем, а лише переклади закордонних публікацій. Можливо, це свідчить про те, що для українців як нації взагалі проблемним є поняття межі й міри, тож так і живемо, кидаючись з однієї крайності в іншу. Про особисті межі говорять переважно в контексті романтичних відносин, хоча цей принцип працює у сфері всіх міжособистісних стосунків.

Розглянемо, як це працює на прикладі Інтернету. Протягом останніх кількох років усе популярнішими стають гасла свободи слова і вільного висловлювання думок, які подають під соусом демократії. Інтернет і комп’ютерні технології дають змогу будь-кому висловити свою думку у будь-які формі. Соціальні мережі, відкриті й часто анонімні коментарі до публікацій в мас-медіа, – усе створено за принципом «почути кожного». Та чи кожного варто чути? Образливі коментарі, тролінг, некомпетентні зауваження чи нецензурна лексика – це теж вільний виклад думок?

За таких обставин усе гостріше постає питання модерації. З особистими сторінками в соцмережах усе зрозуміло. Ці сервіси дозволяють користувачам самостійно обирати собі цільову аудиторію (шляхом додавання в друзі, обмеження доступу до перегляду записів чи фото, додавання в «чорні списки», тощо), редагувати та видаляти коментарі чи інші записи. Складніше, коли ми маємо справу з платформами чи інтернет-майданчиками, що об’єднують велику кількість людей. Наприклад, сторінка в «Фейсбуці» мера міста чи іншого держслужбовця. Модерувати її не так просто, адже небажаний коментар чи запис уже не видалиш. Миттю звинуватять у всіх смертних гріхах. Якщо сторінка створена з метою комунікації з громадянами, то якась сувора модерація в принципі й непотрібна. А як бути з особистими профілями? В Інтернеті досить часто виникають скандали щодо відвертих фото тих чи інших публічних осіб чи чиновників. При цьому журналісти та інші ініціатори таких «сенсацій» забувають про інший бік медалі концепції публічності, свободи слова й уседозволеності – повагу до особистого простору, ввічливість і тактовність.

Ідея про те, що твою думку хочуть чути абсолютно всі, що вона настільки важлива для світу, що настане Апокаліпсис, якщо її не озвучити, настільки егоцентрична й інфантильна, наскільки ж  популярна в еру інформації. Такий собі побічний ефект рівності й братерства. Знову ж таки, я не говорю про те, що висловлювати свою думку – погано, але одна справа – робити це в себе на сторінці, і зовсім інша – писати її людині в коментарях в усіх можливих соцмережах, на електронну пошту, і ще й озвучувати по телефону й при зустрічі (раптом до неї з першого разу не дійшло). Показовим є випадки з закритими спільнотами. Адмін встановлює певні правила групи чи сторінки й висвітлює лише ті пости підписників, які відповідають цим правилам. Але і з цим бувають кумедні ситуації. Розглянемо це на прикладі групи «Чернівчани», яка була створена під час Євромайдану для ідентифікації і вирішення проблем міста. Повчально буває спостерігати за реакцією тих дописувачів, чиї пости не були опубліковані. У коментарях до зовсім інших записів з’являються звинувачення в продажності, некомпетентності, підлабузництві і т.д. Немає розуміння того, що ваш формат викладу думок чи ваша проблема не підходять саме для цієї групи, тож тут або змінюйте формулювання, або пишіть в іншому місці. Натомість – крики про те, що всюди зрада, вимоги групу закрити, а адмінів розстріляти.

А як бути з блогами? Про що писати блогерам, як писати і як взаємодіяти з аудиторією? Ці питання актуальні для тих, для кого блог є засобом піару чи заробітку. А особистий блог – особиста справа кожного блогера. Мене завжди дивують прохання знайомих написати про якісь їхні гуртожицькі проблеми (які насправді звучать не як прохання, а у форматі «напиши про це, і це, і це, а про це не пиши або пиши не так, бо нам так хочеться»). Я не посол доброї волі й публікую лише те, що цікаво мені. Свої проблеми самі вирішуйте.

Тоді постає питання, чи можливі особисті блоги в принципі на «Вкурсі.Ком», адже права користувачів там дуже обмежені: ні редагувати свої коментарі, ні тим більше видаляти коментарі до своїх же публікацій, ні блокувати інших користувачів блогер не може. Цікаво, що засновники сайту ще влітку оголосили про скасування модерації «Вкурсі.Ком», хоча де-факто модератор і далі слідкує за дотриманням «Правил» (у яких, між іншим, не вказано, що засновники сайту можуть фізично втручатися в текст інших авторів, змінювати правопис, пунктуацію чи додавати посилання. Тим більше, що модератора вже не існує.)

Як впливати на коментарі (а особливо образливі коментарі) на своїй же території, не маючи там прав? Мабуть, закрити доступ до коментування й отримувати фідбек лише в соціальних мережах.