Тиша

Наливаю в чашку яскраво-червону рідину, схожу на кров, у якій втопилося безліч пласких сердець. Ще мить — і густа липка рідина перетвориться на чай, чи радше — на зілля. Ще один ковток, ще одна надія на одужання. Гарячий чай обпікає пальці й горло, серця лягли на дно. У кімнаті пахне калиною. Такою солодкою, аж до терпкості в роті й легкої нудоти. Дивно, як саме зараз може бути так солодко.

Я майже втратила голос. Забула, який сьогодні день. І якою мовою говорити з собою.