Як цікаво Ви змінили тему в зовсім іншому напрямку:)
Те, що я пишу, це швидше не аж такий бунт проти більшості, а лише усвідомлення того, що тенденції цього міста мені чужі. Мабуть, тому що я не звідси. Та і не вважаю зовнішній вигляд аж таким важливим.
І я не писала нічого про легкі стосунки, а лише про нездатність чоловіків по-справжньому кохати. Я не знаю, чому так сталося і хто в цьому винен. Але мені це не подобається. Мертві душі якісь. Чоловіки не хочуть/не можуть боротися з труднощами і не вміють приймати недоліки як щось природнє.
Ця публікація зовсім не про «знайти хлопця», а про людей загалом. І про дівчат переважно. Про особисті спостереження і відчуття. Мені не потрібно нікого шукати. Мені і так добре.
«питання в тому хто і як користається з плодів цієї доглянутості…» Про це навіть не думала. А як користуються таким?
Що «розпестили», то це таки правда.
«Щоб бути популярною не потрібно щосезону робити фотосесію і щопятниці тусуватися в Егоїсті…» Найменше в житті я хочу бути популярною. Ніколи взагалі таким не страждала.
Перейменувати вулицю Стасюка на вулицю Небесної Сотні було чиїмось невдалим жартом. Пропоную, щоб під час сесії вулиця носила іншу назву. Так студентам буде спокійніше здавати іспити.
От жити за принципом «все купляється і продається» не для мене точно. Якщо я так колись почну життя сприймати, буду дуже нещасною насправді. Хоча останнім часом ловлю себе на думці, що дуже непрактична і непристосована до життя. На щастя, мене оточують хороші люди, завдяки яким досі вірю в любов і дружбу.
А чоловікові теж багато хочеться. Відносини в моєму розумінні — це «ми», я не «я хочу». Якщо дбати про чоловіка, я впевнена, що він відплатить тим же (якщо дійсно любить).
Сонна і трохи втомлена переписувала цей текст декілька разів. Забагато називних, неповних, непоширених, простих речень. Я досі під впливом тих вражень. У серці тиша.
Пункт № 3 у Петра Олексюка «Студентське місто» видався мені смішним. Сумніваюся, що хоч якийсь студент на це поведеться. До речі, ті студенти, яких я знаю, уявлення не мають навіть про те, хто взагалі балотується на вибори мера. Це взагалі десь написано, крім на Вкурсі? Бо я в такому випадку надсилаю їм статті Вишинського.
Безкоштовний WiFi в читалках гуртожитків і так є. Це не найважливіша проблема. А от дорога біля гуртожитку №4 на вул. Небесної Сотні,4А (колишня Стасюка) в жахливому стані. Ходити там неможливо, тільки літати.
Важлива проблема для студентів — харчування. Для порівняння: комплексний обід в студентській їдальні в м. Суми коштує 8 грн (його можна замовити по пред’явленню студентського квитка). У Чернівцях взагалі немає студентський їдалень, адже міські їдальні і ті, які є на території університету, диктують свої ціни, які студентам не по кишені. 8 грн — це лише ціна першої страви. Якщо пощастить. То як вижити на стипендію?
Без WiFi жити можна. Без їжі ні.
Навіть не знаю, як я обійдуся без коньячку до кави і без пива у Делятині. Жорстокі Ви:) Пишіть про бюджет, маршрут і т.д. Дуже б хотілося, якщо ненадовго.
P.S. Я пишу про конкретні ситуації, які сталися зі мною. Про неприємні випадки. Але є і хороші лікарі. Кардіолог в Міській студентській поліклініці №5 лікує мене вже три роки і завжди добре до мене ставиться. Навіть телефонувала мені, коли довідки чи результати аналізів були готові, що взагалі не входить в її обов'язки. У Сумах знаю деяких хороших лікарів. А новий начальник управління охорони здоров’я Сумської ОДА Сергій Бутенко — дуже хороша людина і чудовий спеціаліст. Знаю його особисто і неймовірно рада і за нього, і за Сумщину.
«А молоді відправляють по різні довідки...» Це не їхня вина, а порядок, затверджений МОЗ України. Я це зрозуміла минулого четверга на зустрічі людей з обмеженими фізичними можливостями з Департаментом охорони здоров'я та цивільного захисту населення Чернівецької ОДА. Деякі проблеми можна вирішити лише «зверху». А от бути Людиною — індивідуальний вибір.
Сьогодні зранку на Університетській бачила, як чоловіку стало погано. Він різко впав, з'явилися судоми і піна з рота. Одразу ж вирішила, що це напад епілепсії. Я уявлення не маю, що робити в таких випадках. Викликала «швидку». Мене тричі перепитали, чи чоловік не п'яний. Мабуть, до п'яних інші вимоги… Повз проходили люди, які час від часу зупинялися і питали, що сталося.
— А ти його знаєш?
— Ні.
— А чому ти тут стоїш?
— Чекаю на «швидку».
— Аааа. Ясно.
Через пару хвилин зупинився якийсь міліціонер. Попросив у офіціанток з «Сан Ремо» води і сухих серветок та вмив хворого. Перехожі чомусь думали, що це серцевий напад і пропонували якісь краплі, спрей… Вперто намагалися з'ясувати, що в чоловіка болить. Він нічого не відповідав. Увесь цей час я рахувала хвилини, доки приїде «швидка». Я ніби і розуміла, що такі напади у епілептиків часто трапляються і скоро минають, але раптом подумала, що лікарі не встигнуть. Я ж могла і помилятися з діагнозом. Я за себе так ніколи не боялася. Мабуть, добре, що я покинула медичний. Яким би я була лікарем? Я ж абсолютно розгубилася і не знала, чим допомогти.
Ще через кілька хвилин міліціонер сказав, що йому треба на роботу, він уже і так запізнюється…
— Сонце, ти ж побудеш з ним? Мені треба їхати. (Він чомусь постійно називав мене «сонцем».)
8:38. Приїхала «швидка». Ці 15 хвилин були для мене вічністю. За цей час напад минув і медична допомога не дуже була й потрібна. Хотіли відвезти його додому (якась жінка сказала адресу), але він дав зрозуміти, що вдома нікого немає.
-А жінка? А діти? Де твої діти? Чому вони не вдома? Де діти питаю? Ти глухий?
Вирішили відвезти в лікарню. Чоловік опирався. Його таки впихнули в машину.
— Не кричіть на нього, будь ласка. Йому ж і так погано,- сказала молода дівчина-офіціантка. Було видно, що їй дуже жаль його.
Мимоволі подумала, що одна з лікарів дуже нагадує ту, яка приїжджала на виклик до мене. Можливо, здалося.
Потім офіціантка почала мені дякувати. Чужа людина, яка не знає цього чоловіка, дякувала мені за те, що я була поряд. А кількома хвилинами раніше мене питали, чому я там стою…
Переживань зранку було забагато. І висновків теж. Люди настільки полярні… так сильно відрізняються… Для себе вирішила, що обов'язково треба після свят піти на заняття першої медичної допомоги. Я покинула медичний інститут, зараз вивчаю «Основи медичних знань» в університеті… Мабуть, від долі не втечеш. Треба таки навчитися. Може, є якесь вище призначення, ніж вчити Аракіна?
P.S. Вдома прочитала, що «епілептичні припадки відбуваються з порушеннями сприйняття, емоційного стану і супроводжуються страхом. Найчастіше після закінчення нападу хворий абсолютно не пам'ятає, що з ним тільки що відбувалося. В цьому випадку не втручайтеся в дії хворого. Не робіть взагалі нічого, не спілкуйтеся з ним, лише постарайтеся мовчки захистити від ймовірної можливості нанесення собі реальної шкоди.» Мовчки. Не треба було кричати. Може, він зовсім не «глухий»?
Дякую. Цікаво. І приємно, що мене люблять, хай навіть якісь містичні «ми»:)
«Вам потрібно підсилювати своє Сонце. Тобто Вам потрібно не боятися бути у центрі уваги, розвивати свою свідомість, проявляти свою індивідуальність, займатися спортом, любити ігри й розваги. Почувайте себе дівчиною-левицею.» Ви ж розумієте, що я не можу адекватно реагувати на ці слова? Особливо про левицю. Зате настрій дуже підняло:)
Те, що я пишу, це швидше не аж такий бунт проти більшості, а лише усвідомлення того, що тенденції цього міста мені чужі. Мабуть, тому що я не звідси. Та і не вважаю зовнішній вигляд аж таким важливим.
І я не писала нічого про легкі стосунки, а лише про нездатність чоловіків по-справжньому кохати. Я не знаю, чому так сталося і хто в цьому винен. Але мені це не подобається. Мертві душі якісь. Чоловіки не хочуть/не можуть боротися з труднощами і не вміють приймати недоліки як щось природнє.
«питання в тому хто і як користається з плодів цієї доглянутості…» Про це навіть не думала. А як користуються таким?
Що «розпестили», то це таки правда.
«Щоб бути популярною не потрібно щосезону робити фотосесію і щопятниці тусуватися в Егоїсті…» Найменше в житті я хочу бути популярною. Ніколи взагалі таким не страждала.
А чоловікові теж багато хочеться. Відносини в моєму розумінні — це «ми», я не «я хочу». Якщо дбати про чоловіка, я впевнена, що він відплатить тим же (якщо дійсно любить).
Безкоштовний WiFi в читалках гуртожитків і так є. Це не найважливіша проблема. А от дорога біля гуртожитку №4 на вул. Небесної Сотні,4А (колишня Стасюка) в жахливому стані. Ходити там неможливо, тільки літати.
Важлива проблема для студентів — харчування. Для порівняння: комплексний обід в студентській їдальні в м. Суми коштує 8 грн (його можна замовити по пред’явленню студентського квитка). У Чернівцях взагалі немає студентський їдалень, адже міські їдальні і ті, які є на території університету, диктують свої ціни, які студентам не по кишені. 8 грн — це лише ціна першої страви. Якщо пощастить. То як вижити на стипендію?
Без WiFi жити можна. Без їжі ні.
— А ти його знаєш?
— Ні.
— А чому ти тут стоїш?
— Чекаю на «швидку».
— Аааа. Ясно.
Через пару хвилин зупинився якийсь міліціонер. Попросив у офіціанток з «Сан Ремо» води і сухих серветок та вмив хворого. Перехожі чомусь думали, що це серцевий напад і пропонували якісь краплі, спрей… Вперто намагалися з'ясувати, що в чоловіка болить. Він нічого не відповідав. Увесь цей час я рахувала хвилини, доки приїде «швидка». Я ніби і розуміла, що такі напади у епілептиків часто трапляються і скоро минають, але раптом подумала, що лікарі не встигнуть. Я ж могла і помилятися з діагнозом. Я за себе так ніколи не боялася. Мабуть, добре, що я покинула медичний. Яким би я була лікарем? Я ж абсолютно розгубилася і не знала, чим допомогти.
Ще через кілька хвилин міліціонер сказав, що йому треба на роботу, він уже і так запізнюється…
— Сонце, ти ж побудеш з ним? Мені треба їхати. (Він чомусь постійно називав мене «сонцем».)
8:38. Приїхала «швидка». Ці 15 хвилин були для мене вічністю. За цей час напад минув і медична допомога не дуже була й потрібна. Хотіли відвезти його додому (якась жінка сказала адресу), але він дав зрозуміти, що вдома нікого немає.
-А жінка? А діти? Де твої діти? Чому вони не вдома? Де діти питаю? Ти глухий?
Вирішили відвезти в лікарню. Чоловік опирався. Його таки впихнули в машину.
— Не кричіть на нього, будь ласка. Йому ж і так погано,- сказала молода дівчина-офіціантка. Було видно, що їй дуже жаль його.
Мимоволі подумала, що одна з лікарів дуже нагадує ту, яка приїжджала на виклик до мене. Можливо, здалося.
Потім офіціантка почала мені дякувати. Чужа людина, яка не знає цього чоловіка, дякувала мені за те, що я була поряд. А кількома хвилинами раніше мене питали, чому я там стою…
Переживань зранку було забагато. І висновків теж. Люди настільки полярні… так сильно відрізняються… Для себе вирішила, що обов'язково треба після свят піти на заняття першої медичної допомоги. Я покинула медичний інститут, зараз вивчаю «Основи медичних знань» в університеті… Мабуть, від долі не втечеш. Треба таки навчитися. Може, є якесь вище призначення, ніж вчити Аракіна?
P.S. Вдома прочитала, що «епілептичні припадки відбуваються з порушеннями сприйняття, емоційного стану і супроводжуються страхом. Найчастіше після закінчення нападу хворий абсолютно не пам'ятає, що з ним тільки що відбувалося. В цьому випадку не втручайтеся в дії хворого. Не робіть взагалі нічого, не спілкуйтеся з ним, лише постарайтеся мовчки захистити від ймовірної можливості нанесення собі реальної шкоди.» Мовчки. Не треба було кричати. Може, він зовсім не «глухий»?
«Вам потрібно підсилювати своє Сонце. Тобто Вам потрібно не боятися бути у центрі уваги, розвивати свою свідомість, проявляти свою індивідуальність, займатися спортом, любити ігри й розваги. Почувайте себе дівчиною-левицею.» Ви ж розумієте, що я не можу адекватно реагувати на ці слова? Особливо про левицю. Зате настрій дуже підняло:)